Звuчайнuмu сокuрамu роз’єдналu металеву трyнy.. Те, що я побачuв, не підляrає поясненню
Стопа людини. Повернення додому.
Крок перший.
Пошукові роботи 27 вересня 2014 року.
19 година 38 хв.
Це моторошне фото з поля бою під Іловайськом. Відірвана стопа людини на висохлій потрісканій українській землі. Чорна, обвуглена… Навколо ми бачили такі ж чорні невеликі шматки якоїсь плоті… Зрозуміли, що це людина, побачивши стопу. Після цього усвідомлення почали шукати та збирати ті рештки у трупний мішок. На всіх краях мішка наклеїли білий скотч та написали маркером
“номер 105 фрагменти”.
Одна людина це чи кілька, визначити було неможливо. На цій локації ми були не вперше. Місце визначили за оголеною від листя та гілок ділянкою лісосмуги вздовж поля,що вказувало на потужний вибух. Пройшли до місця через поле пішки. Побачили величезну вирву метрів з п’ять діаметром та близько двох метрів завглибшки. За метрів двадцять від воронки лежав ствол самохідної артилерійської установки, поодаль лівий борт башти,за якою можна було визначити, що це САУ 2С3 Акація 152 мм. На місці, де має бути номер, затертий радянський знак “гвардія” та, майже поверх нього, дві білих смуги. Тоді це була тактична позначка українських військ.
За метрів п’ятдесят від башти лежала понівечена обгоріла нижня частина броньованої машини. Відсутність будь якого кольорового металу вказувало на те що, тут попрацювали мародери. Маленькі чорні частинки були розкидані у радіусі близько двухсот метрів. Тому на них не відразу звернули увагу.
Якби не ця стопа…Здавалося ніби людина зробила крок, потім наступний, залишивши частину себе землі. Але далі не було ні слідів, ні людини, тільки горизонт, де небо єдналося із землею через вузьку стрічку лісосмуги.
Потім ми знайшли ще дві таких САУ. У них теж була детонація “бека”- бойового комплекту. Згодом з’ясувалося, що вони належали 92-й окремій механізованій бригаді.
Усі локації я наніс на супутникові знімки та зробив карту-схему з детальним описом знахідок ще у листопаді 2014 року. Це було потім, а того дня, приблизно опівночі, ми зустрілися з нашими військовими та перевантажили усіх, кого вивезли з окупованої території, у їхню автівку-рефрежератор.
Крок другий.
Виставка 23 серпня 2018 року
15 година.
До свята Державного Прапора ми розгорнули свою пересувну виставку «Блокпост Пам’яті» на Михайлівській площі у Києві, навпроти меморіального комплексу «Стіна народної пам’яті» загиблих у російсько-українській війні. Одночасно з нами на цій площі зробили виставку військової техніки під білими прапорами Укроборонпрому, яку урочисто відкрив Президент України Петро Порошенко. Згідно протоколу цього заходу, відвідування першою особою держави нашої експозиції не планувалося, але, мабуть, Петро Олексійович, побачивши єдиний синьо-жовтий прапор на величезній Михайлівській площі, що встановили ми над своїми палатками, змінив маршрут та вийшов прямо на нас. Спілкувалися ми вже біля банерів, на яких було представлено аналітичні дані про пошукові роботи в районі Іловайська. Президента зацікавила саме ця схема. Я відповів, що це знищена російськими окупантами, 28 серпня 2014, колона ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України.
Поруч з Президентом стояв начальник Генерального штабу ЗСУ, генерал армії Віктор Муженко, який, помітно нервуючи, сказав, що цей підрозділ виконав своє завдання та вийшов з Іловайська без втрат техніки та особового складу.
Я відповів, що може й повірив би йому, але на схемі видно чорні позначки-рисочки. Так позначені загиблі хлопці,останки яких ми збирали власноруч на місці загибелі та повертали додому.
Потім ми розмовляли з Президентом про зміст інших схем та фото, на яких зафіксовані сліди російських військових. Президент відмітив, що дуже зацікавлений у такій інформації та попросив дати мою візитівку секретарю РНБО Турчинову…Потім усі пішли.
Поведінка деяких перших осіб держави, відверта брехня головного військового керманича з приводу “щасливої долі” 92-ої бригади вразила мене настільки, що я вирішив написати про це пост у фейсбук та викласти усі матеріали з нашого пошуку, пов’язані з цією драматичною сторінкою россійско-української війни. Мої відеоматеріали відразу були заблоковані на facebook, youtube. Всім відомо, що все, що потрапляє до інтернету, нікуди не зникає!
Тим більше, правда, про яку мають знати всі. А ще, нічого не буває випадково у житті, навіть ця зустріч з державним керівництвом України.
Крок третій.
Серце матері.19 листопада 2018 року
17 година 15 хв.
Саме у цей час я одержав електронного листа від матері зниклого безвісти бійця 92-ї ОМБр Руслана Юрійовича Дейнеко (мовою оригіналу).
“Здравствуйте, Павел! 02 ноября 2018 г. прочитала статью о 92-й бригаде. Дело в том, что мой сын был в составе этой бригады артиллеристом САУ, которая была разбита 27 августа 2014 года в районе города Комсомольское Старобешевского района. На данный момент он числится без вести пропавшим. Вы много пишете о боях в районе Новозарьевки.А что Вам известно о районе Комсомольского агрокомплекса “Авангард”? Большое спасибо за любую информацию. Мои контакты: Дейнеко Аурика…”
За кілька секун мені стало все зрозуміло. Ми знайшли усі САУ, що були у складі цієї ротно-тактичної групи.Але тільки біля однієї були рештки людини. Сумнівів майже не залишалося.
В електроній книзі Памяті memorybook.org.ua я знайшов вкладинку сектора військових поховань, подивившись усі місця на мапі Кушугумського кладовища у Запоріжжі, знайшов місце з номером 4055, де був похований невідомий боєць 92-ї ОМБр, останки праху якого ми знайшли та вивезли з окупованої території. Потім ми ще довго листувалися з Аурікою і вона надіслала мені всі документи,що були в неї на руках у той час. Особливо мене вразили відповіді чиновників, від військкомату до адміністрації Президента України, зроблені як під копірку…
“На цей час місцезнаходження старшого солдата Дейнеко Р.Ю. невідоме,
офіційної інформації щодо його загибелі, захоплення та утримання представниками незаконних збройних формувань-немає.
У військовій частині, польова пошта В2650, старший солдат Дейнеко Р.Ю. з 27.08.2014 рахується зниклим безвісти.
І більш нічого… Як шукають, хто шукає, де шукають,ніяк не згадувалося. Ось таке ставлення у нашій державі до зниклих безвісти та до матерів, які шукають своїх синів зниклих на війні.
22.10.2014 року в Ауріки Якимівни були відібрані зразки ДНК.
01.12.2014 року була проведена молекулярно-генетична експертиза з метою виявлення родинних зв’язків із загиблими,останки яких виявлені в зоні
проведення АТО.
Під час перевірки, станом на 03.12.2014, збігів, щодо ймовірної спорідненості Дейнеки А.Я. з особою, останки якої було виявлено у зоні проведення АТО, не встановлено.
Попереду були роки очікування та надії матері. Яке це важке випробування! Потім, при зустрічі, Ауріка розповідала, що навіть дивитися не могла на фото сина. Під час наших телефонних розмов вона ледь стримувала сльози. Ми домовилися, що вона ще раз здасть біологічний зразок, адже це ніяким чином не забирає надію на те, що Руслан живий, чи можна віднайти його слід. Але треба виключити усі можливі помилки. Їх у 2014 -2015 роках було зроблено чимало. Якщо його немає серед загиблих, то треба шукати! Треба ініціювати пошуки! Чому це ніхто не робить крім рідних?
Ауріка Якимівна майже відразу погодилася.
На цьому етапі всю подальшу роботу виконував пошуковий відділ управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ, а саме, майор Біленко Володимир. Увесь складний процесуальний шлях з батьками було пройдено разом у режимі постійного супроводу. Добре спрацював слідчий відділ Управління Служби Безпеки України в Запорізькій області.
20.12.2018 експертизою встановлено (мовою оригіналу) що «Дейнеко Юрій Георгійович та Дейнеко Ауріка Якімівна можуть бути батьками невстановленої особи чоловічої генетичної статі (біологічний зразок трупа 4055). Ймовірність даної події складає 99,99991%
Саме так виглядає, як кажуть, ДНК співпадіння.
Крок четвертий
Екзгумація 05 березня 2019 року.
09 година 10 хв.
Минуло майже п’ять років, але побачене під Іловайськом восени 2014 року назавжди змінило мене. Час від часу мене турбували спогади. Найсильніший, спогад про слід на війні, залишений вже загиблою людиною. Я пам’ятав усе до найменших дрібниць. Навіть відчував вагу тіла, від якого просіла під стопою земля. Обгорілі колоски пшениці поряд, зерно,що вже ніколи не проросте… Невеличкі зелені паростки на обгорілій землі. Життя .Людина. Війна. Смерть. І знову Життя.
І ось я вже знаю, хто саме залишив цей слід-Руслан Дейнеко. Йому було тоді лише 20 років. Я обіцяв його мамі, що підтримаю їх родину у важкі дні, обіцяв, що цей шлях ми пройдемо з ними разом. І ось ми знову на військовому секторі Кушугумського кладовища. Заходимо на засипане гранітним відсівом поле. Кожен крок вперед створює звуки схожі на шепіт… Йдемо до вже відкритої могили під номером 4055. Поряд надгробок з табличкою та цинкова труна. Відкривати труну будемо тільки у присутності родини Руслана. Вони повинні бути протягом години. Поки чекаємо, проходжу рядами. Був тут не раз. Номерів з кожним роком менше, написів “законсервовано” більше. Це означає, що людині повернуто ім’я , а її прах забрали додому, на батьківщину, до рідних.
Під’їхала старенька «копійка» з харьківськими номерами…Після цього я вже не пам’ятаю подробиць…
-Ви будете дивитись? Раніше ми були проти цього, але зараз….
-Я хочу пройти все это до конца. Я хочу видеть,- каже Ауріка.
Звичайними сокирами двоє працівників кладовища роз’єднують нижню та верхню частини металевої труни. Як завжди, всередені чорний мішок… Відкриваємо його…ще один. На краях-білий скотч з написами. Я бачу напис зроблений мною -“номер 105, фрагменти”. Я підтверджую це. Відкриваємо мішок. Те, що я побачив, не підлягає поясненню. Я раніше говорив Ауріці ,що у нас усе зафіксовано на фото та на відео, що то лише невеличкі фрагменти ,за якими не можна розпінати людину. Тільки єдине- стопа. Через мої руки пройшла не одна сотня людських останків за 25 років пошукової роботи…
Відомо, що з 208 кісток людини 52 знаходиться в стопі, тобто,четверта частина від усіх кісток. Коли стопа раскладається, не знаходячись у чоботі, зібрати їх усі майже неможливо. Знаючи це,я дуже хвилювався,як це сприймуть рідні. Скоріше за все, я сам не зможу підтвердити, що саме ці рештки ми зібрали на тому полі між Новокатеринівкою та селом Ленінське. Я не можу це пояснити, але я побачив ту саму стопу, що бачив 5 років тому. Вона залишилась такою ж ! Тепер я розумію, що це був Його шлях додому. Руслан його проходив сам…
Крок п’ятий.
Поховання 06 березня 2019 року.
Машина «Евакуація 200»з Русланом їхала попереду, я у машині з батьками позаду. Шлях довжиною 350 кілометрів до міста Чугуева Харківської області проїхали якось непомітно. Ось Його місто, ось Його вулиця, ось Його будинок.
Коли заносили труну, я спіймав себе на думці, що Руслан ходив цим двором двадцять років. Ми залишили рідних вдома та поїхали до військової частини, де зустрілися з офіцерами, які були призначені командиром як розпорядники похорону. В цілому, проговорити усе вдалося десь за годину. Ранком наступного дня на плацу вишикувався весь особовий склад військової частини. Усі прапори на території частини були приспущені. Говорили мало. Кожен пройшов та приклався до труни. Усі попрощалися з бойовим товаришем та під Державним Прапором та прапором частини понесли героя до воріт частини…в останній шлях…Ставали на коліна……
1651 днів повертався Руслан додому.
Кожна людина за день робить десять тисяч кроків. Він зробив 16 510 000 кроків вже після смерті.
