Сьогодні. Магазин. Стою в черзі, позаду підходить незнайомець. – А я вас знаю, вы Ларіса, вєдь правільно?..

Ідемо з моїм чоловіком у парк. Прогулюємося алейкою. Позаду з дитячим візочком під’їжджає жінка. Ми стаємо обабіч, щоб пропустити.

– Ні, ні, не пропускайте мене, – каже жінка, – Я до вас, пані Ларисо. Я вас читаю. Ви все правильно кажете. Я з Криму, переселенка.

У жінки очі стають вологі:

– Якби в Криму була українська мова, нічого б не сталося. Я знаю, що кажу. Я ж звідти.

Уже і в мене очі на мокрому місці. Обнімаємося, знайомимося. Звати Оксана. Має дітей, чоловіка. Чоловік був на війні. Повернувся.

– Він у мене агроном. Рослини захищав. Ніколи б не повірила, якби хто сказав, що ще й на війні буде людей захищати. Пішов добровольцем. А я стала рішуча. Все, ніякої толерантності. Досить. Або людською мовою зі мною розмовляйте, або мовчіть. Ми в сім’ї перейшли на українську. А кума моя, російськомовна, з якою ми душа в душу в Криму жили, не зрозуміла мене. Сказала, що я – хунта… Ми з Криму виїхали. Я б там не змогла…

Повернулася я додому під враженням, аж плакати хочеться. Від розчулення. Які у нас люди. Від їхньої теплої уваги. Я ж розумію, чому вони підходять до мене. Не тому, що я така крута, чи класна. Просто вони хочуть того ж самого, що і я. Люди хочуть української України. Вони відчувають, що українська Україна – це запорука безпеки і миру.

Лариса Ніцой