«Ті, хто постійно говорить, що ковіду не існує, пережили і побачили те, що я, то вони б відразу одягнули на себе 10 масок»

90-річна докторка медичних наук, відома гематологиня Ярослава Виговська закликає українців припинити жарти з коронавірусом

Старший науковий співробітник Інституту патології крові та трансфузійної медицини НАМН України, професор, доктор медичних наук, лікар-гематолог вищої категорії Ярослава Виговська (на фото) — одна з найстарших медиків на Львівщині, якій вдалося побороти Covid-19.

Привітання з нагоди свого 90-го року народження лікарка приймала телефоном, адже на той момент ще перебувала у лікарні.

На щастя, за кілька днів після цього її з двома негативними результатами ПЛР-тестів виписали додому.

Каже, ця хвороба виснажує всі ресур­си організму. «Як зайшла у своє помеш­кання, не мала навіть сил, щоб до ванни дійти, — зізнається пані професор.

— Досі відчуваю сильну слабкість». Подолати ві­рус лікарці допомогли любов до життя, віра, що зможе ще прислужитися своїй професії і… хороша фізична підготовка.

Такого вмілого плавця, як Ярослава Іллівна, ще треба пошукати! «Я виросла на Пруті. Тож не можу сказати, що пер­шим навчилася робити: плавати чи хо­дити», — сміється пані професор.

Одна з її колег, яка колись відпочивала з Ярос­лавою Іллівною у Криму, розповідає: лі­карка могла заплисти далеко у море за буйки, і дві години її ніхто не бачив.

Спо­чатку хвилювалися всі — і відпочивальни­ки, і рятувальники. А потім звикли до та­ких її морських «прогулянок». «Напевно, у минулому житті я була рибою», — жар­тує Ярослава Іллівна.

Гематології пані Ярослава присвяти­ла… 67 років життя. І продовжує консуль­тувати хворих не лише з цілої України, а й з колишніх республік Союзу. Консультує й колег, які знають: Ярославу Іллівну можна потурбувати навіть пізно увечері — у допо­мозі не відмовить. Її слово має величезну вагу у науковому світі — під керівництвом пані професора захистили дисертацію 21 кандидат і троє докторів наук!

Улюбленим предметом Ярослави Іл­лівни у школі була математика. Мріяла вступити в Одеський національний мор­ський університет на факультет судно­будування. Але її батько, який викладав біологію у гімназії, дуже хотів, аби донь­ка стала лікарем.

«Тітка відвезла мене до Львова (я сама зі Снятина, з Івано-Фран­ківщини) і занесла мої документи у медінститут. Вступити мені було нескладно. Я добре вчилася, закінчила школу із зо­лотою медаллю, а пізніше — й інститут з „червоним“ дипломом», — згадує Ярос­лава Іллівна. У гематологію потрапила завдяки професору Степану Михайло­вичу Мартинову — унікальному діагносту, засновнику науково-фахових шкіл гема­тологів та клінічних імунологів, про якого досі з теплотою згадують його учні. Про­фесор шукав талановитого молодого на­уковця, який би розвивав цей напрям у Львові. Керівництво медінституту поре­комендувало Ярославу Іллівну…

«Зауважила, що в інших країнах на Covid-19 хворіє 1−2% медиків. У нас — ко­жен п’ятий. Чому?

Бо не мають належно­го захисту. Я також думала над тим, де ту заразу могла „підчепити“, адже робила все від мене залежне, щоб уберегтися. Ті пацієнти, яких я консультувала у ста­ціонарі, реанімації та хірургії, не мали ві­русу. Значить, інфікувалася від когось з амбулаторних хворих, бо я їх також кон­сультувала, або ж у трамваї», — припус­кає Ярослава Іллівна.

«Коли у мене піднялася температу­ра і почала кашляти, відразу зрозуміла, з чим маю справу, — розповідає пані про­фесор. — З’явився ще один дивний симп­том — абсолютна відраза до їжі. За своє довге життя не переживала чогось поді­бного. Протягом п’яти днів нічого взага­лі не їла. Навіть води не пила — настільки страшну мала нудоту».

Лікарку госпіталізували в обласну ін­фекційну лікарню з атиповою двобічною пневмонією. Побачене, каже, вразило її до глибини душі: «Медики працюють у жахливих умовах. Надворі спека, а вони замотані у целофан з голови до п’ят. На­вантаження — величезне: медсестра по­винна зробити укол хворому о 8.00, а ро­бить о 10.00, бо фізично не встигає. І це все — за зарплату санітарки!».

Закликає українців не жартувати з ко­ронавірусом: «Люди ігнорують заклики епідеміологів залишатися вдома. Ходять до ресторанів, влаштовують вечірки… Цього робити не можна! Не буде контак­ту з людьми — не буде хвороби. Буде кон­такт з людьми — будемо хворіти. І багато хто, на жаль, у важкій формі».

«Люди жахливо ставляться одне до од­ного, а передусім — до себе самих. Гро­мадський транспорт переповнений, паса­жири — без масок… Їду у трамваї на роботу. Заходить жінка з дитиною 6−7 років. Вона без маски, і дитина без маски. Звертаюся до неї: „Жінко, якщо ви вже про себе не ду­маєте, то бодай дитину захистіть!“. Гляну­ла на мене як на вовка, але ні на себе, ні на дитину маски так і не вбрала. Якби ті, хто кричить, що вірусу не існує, пережили б те, що я, то носили би 10 масок нараз! Люди не розуміють, що треба берегтися. Тому швидко ми цієї інфекції не позбудемося — захворюваність й надалі зростатиме», — з сумом констатує Ярослава Іллівна.