Добрuй день. А Юру можна? – А Юра nомер. Не звоніть сюдu – Чекайте. Треба ж бути людьми, треба поховати його…
– Добрий день. А Юру можна? – А Юра умер. Не звоните сюда. – Чекайте. Треба ж бути людьми, треба поховати його.
Приблизно таким був мій перший і останній діалог із бойовиками, що весною 14-го окупували Слов’янськ. Я писала про активістів Майдану, зниклих у тоді щойно об’явленій зоні проведення АТО, і дзвонила на номер Юрія Поправки – Героя України, якому назавжди залишиться 18 років.
Приблизно таким був мій перший і останній діалог із бойовиками, що весною 14-го окупували Слов’янськ. Я писала про активістів Майдану, зниклих у тоді щойно об’явленій зоні проведення АТО, і дзвонила на номер Юрія Поправки – Героя України, якому назавжди залишиться 18 років.
Майже п’ть років тому, 19 квітня 2014 року, у річці Казенний Торець тіло студента з Києва знайшли разом із тілом горлівського депутата Володимира Рибака. Перед смертю обох дуже жорстоко катували, депутата і студент загинули ще приблизно 18-го числа.
28 квітня у тій-таки річці знайшли також тіло Юрія Дяковського – 25-річного учасника Революції гідності з міста Стрий. Поправку поховали 28 квітня у селі Морозівка під Києвом. А
Дяковского не могли одразу забрати – вкрай важко було знайти водія, який би доставив загиблого зі Слов’янська аж у Львівську область або, бодай, у Харків чи Дніпро.
З ним у рідному місті попрощалися тільки 8 травня. Окрім тієї розмови із бойовиками, я ніколи в житті не забуду, як обдзвонювала у пошуках двох Юріїв лікарні та морг Слов’янська. Не забуду, як, коли, вже знаючи, що Дяковського треба якось забирати, зверталася за допомогою до деяких колег із ТБ (вони здавалися мені більш впливовими, ніж друковані та інтернет-ЗМІ), а на тому кінці телефону відповідали: «Девушка, мы таким не занимаемся, извините».
28 квітня у тій-таки річці знайшли також тіло Юрія Дяковського – 25-річного учасника Революції гідності з міста Стрий. Поправку поховали 28 квітня у селі Морозівка під Києвом. А
Дяковского не могли одразу забрати – вкрай важко було знайти водія, який би доставив загиблого зі Слов’янська аж у Львівську область або, бодай, у Харків чи Дніпро.
З ним у рідному місті попрощалися тільки 8 травня. Окрім тієї розмови із бойовиками, я ніколи в житті не забуду, як обдзвонювала у пошуках двох Юріїв лікарні та морг Слов’янська. Не забуду, як, коли, вже знаючи, що Дяковського треба якось забирати, зверталася за допомогою до деяких колег із ТБ (вони здавалися мені більш впливовими, ніж друковані та інтернет-ЗМІ), а на тому кінці телефону відповідали: «Девушка, мы таким не занимаемся, извините».
16 квітня 2014 року активісти Автомайдану з Харкова привезли десь під Ізюм п’ятьох хлопців: загиблих Юрія Поправку та Юрія Дяковського, тоді 22-річного Віталія Ковальчука, який потрапив у полон і вижив, та ще двох активістів Революції гідності. До Слов’янська хлопці йшли пішки по навігатору.
Їх метою, зокрема, було на власні очі подивитися, що, насправді, відбувається на сході України. Але вони натрапили на блокпост терористів і були обстріляні. Двоє встигли втекти, ще троє (Поправка, Дяковський і Ковальчук) – потрапили у полон. Як потім розповідав мені Ковальчук, 18-річний Юрій Поправка відмовився на «допиті» переходити на російську мову й на запитання, до якої церкви ходить – впевнено відповів: «До церков Київського патріархату». Хлопців катували окремо. Їх смерть за Україну була посправжньому важкою.
Зараз мама Юрія Поправки, ще зовсім молода жінка, виховує другого сина. Маленький, звісно, знає, хто був його братик. На фото профілю у Facebook у мами Героя стоїть фото
загиблого сина.
Я часто прошу вас про щось у постах. І тепер прошу: не забувайте, будь ласка, яку ціну доводиться платити за мир в України
загиблого сина.
Я часто прошу вас про щось у постах. І тепер прошу: не забувайте, будь ласка, яку ціну доводиться платити за мир в України