Я дуже шкодую, що тоді її не зaстрeлuв: Легендарний комбат АТО
Командир 503 окремого батальйону морської піхоти Вадим Сухаревский згадав про свій перший бій та людей, які допомагали української армії, а після були вбиті терористами
Для себе початком війни він називає 13 квітня 2014 року – день першого бою з угрупованням Гіркіна під Слов’янськом.
«Під час першого обстрілу, коли задзвеніли кулі по броні – я посміхався. Згадав Ірак просто. А пацани прозріли. Я вже в триплексі побачив наступаючого противника, групу добре екіпірованих, озброєних чоловіків, які пересувалися тактично, двійками-трійками, стріляли з оптики, прицільно… Повертаюсь до кулеметника, який поруч стояв – і кажу: що дивишся? – А що робити? – Стріляй. – З якого? Два ж кулемета спереду на БТРі. Кажу: з обох », – розповів він.
Сухаревский зазначає, що відкривати вогонь було заборонено, по радіостанції кричали: “Не стріляти !!!”, але виконати цей наказ було складно під потужним прицільним вогнем противника.
Командир підкреслює, що пишається своєю ротою, з якою вони воювали по мирному штату, без мобілізованих. Середній вік по роті був 22 роки. Були хлопці по 18-19 років.
«У них все прекрасно було: і характер, і вміння, і бажання. Змушувати когось стріляти в супротивника? Для цих хлопців це було б щось неймовірне!», – зазначає він.
«Два з цих населених пунктів, місто Лутугине і село Успенка – 120 тисяч чоловік – я тримав два тижні шістьма БТРами. Так, 42 людини на все. І при цьому ми ще брали полонених – майора РФ і ще чотирьох Сепар. Довелося і обов’язки місцевої влади виконувати – бо вони просто розбіглися. Разом з шахтарями ми водопостачання та електропостачання відновлювали… Нам навіть доводилося людей переконувати, що ми їх їсти не будемо», – згадує Сухаревский.
Він розповідає, що люди по початку після звільнення дійсно боялися навіть на вулицю вийти.
«Я тоді відразу в бункер в Будинку культури або в театрі спустився, посвітив ліхтариком, подивився – а їх там сотні стоять… Кажу: ВСУ, місто звільнене, можете виходити. Ніхто не вийшов. А через тиждень мами з немовлятами почали виходити. Годувати ж дітей треба – а нічим », – згадує комбат.
Тут допоміг магазин в центрі міста.
«Директор цього торгового комплексу десь відшукав мій телефон, подзвонив – і каже: робіть, що хочете, беріть, що хочете – про одне прошу: збережіть будівлю. Я йому відповів, що ніхто там нічого брати не буде, тільки продукти роздамо людям. Інші товари в цілковитій безпеці… Тоді ми три хлібопекарні запустили. Борошно з Щастя я замовляв, і свою їм віддавали. Сухпайком спочатку людям роздавали. Виходило не так багато, як було потрібно, але все ж…», – розповідає військовий.
Незабаром ставлення змінилося конкретно. «Коли нас потім поміняла 24 бригада, а ми пішли в рейд по роз’єднанню “ЛНР” і “ДНР”, багато людей з Лутугине дзвонили і просили повернутися, навіть президенту писати збиралися. А коли Лутугине знову захопили російські війська – понад 70 осіб розстріляли просто… Сусіди сусідів видавали», – каже Сухаревский.
Так, вирізали сім’ю, яка допомагала українським военнимво час оборони луганського аеропорту. Вони жили неподалік. Чоловік, дружина і двоє дітей. Майже рік вони вважалися зниклими без вісті. Поки їх не знайшли волонтери.
«З Червоної Поляни жінка мені дзвонила ще майже рік, поки там зв’язок була. Говорила весь час: “Знаю, що мене слухають – але мені все одно! Слава Україні! Хлопці, повертайтеся, тут нікого бити”…», – розповідає військовий.
А в Круглику жінку, яка з хлібом-сіллю і з українським прапором зустрічала українських бійців, просто у дворі розстріляли – коли йшла до хвіртки.
«А в першому будинку на цій же вулиці жила ще одна жінка. Її чоловік втік, а вона залишилася. Сама з карабіном на блокпостах сепарскіх стояла. Ми це точно знаємо. Є фотографії, все інше … Ми навіть заходили в її будинок, дивилися. Зброї не знайшли. Тільки два магазини з патронами. Забрали. Їй наказали бути під домашнім арештом. А потім вона вказала на жінку, яка нас годувала… Я шкодую, що я її не застрелив. Така можливість теж була», – каже Сухаревский.
Джерело: “Обозреватель”