Як зараз чую голос одного промосковського журналіста, що дзвонив після розстрілів і його питання «ЧОМУ Ж ВИ НЕ РОЗБІГАЄТЕСЯ?!»
П’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ ми виграли свою першу битву в Другій російсько-українській війні (Перша рос.-укр. війна була 100 рр. тому, якщо хто забув, і закінчилася спершу маріонетковим утворенням із столицею в Харкові, а остаточно – Голодомором).
А Друга почалася тієї зими. Тільки ми тоді про це ще не знали. (А хто знав, воліли мовчати – і мовчать і досі)
(Як зараз чую голос одного західного – промосковського! – журналіста, що дзвонив мені назавтра після розстрілів, 21.02.2014 буцім “домовитися про інтерв’ю”, – і його гидотне “інсайдерське” питаннячко, від якого я вмить, як од повернутого вимикача, побачила події минулих трьох діб очима ворога, очима їхнього “клюєвсько-патрушевського” штабу: «ЧОМУ Ж ВИ НЕ РОЗБІГАЄТЕСЯ?!», – розстріли мали зчинити на Майдані паніку, вкинути центр Києва в хаос, де вже нікому ніколи не розібрати – хто там що палив і хто в кого стріляв…)
А ми просто не помітили тоді їхніх планів, як не помітили б планів холерного вібріона чи кишкової палички. Ми були зайняті – ми оплакували наших загиблих. Приголомшена столиця надовго впала в скорботну тишу: в жалобу.
Ми не помітили (не всі, й не відразу), що з Києва потім на 2 тижні зникла була ВСЯ міліція – вся державна охорона порядку. Але нам, накритим, як хмарою, трагедією Небесної Сотні, навіть ДАІшники тоді не були потрібні – так чемно й уважно до ближнього ми тоді їздили по напівспустілому місту. І весь цей час, усі 2 тижні, московські ЗМІ на весь світ кричали, що в Києві “погроми”)) – вперше поселивши в західних кореспондентів, яких у Києві, на щастя, не бракувало, сумнів в адекватності росмедій. І ще один їхній розрахунок не справдивсь – що “бидло” (“крєпостниє”, по-їхньому) відразу ж юрбами рвоне у Межигір’я, яке стояло відкрите навстіж, без жодної охорони – -рві-жґі-воруй-&bi страусов, а ЗМІ (вже свої-“укрАінскіє”) – створять із того належну шумову завісу для прикриття зовсім інших операцій. (“Пані Оксано, ви були в Межигір’ї?” – подзвонили мені вже “наші” в понеділок уранці. – “Вас цікавить Межигір’я? – визвірилась я. – Ви що, не чули, що діється в Криму?..”)
Ну і т. д. Багато разів за ці роки я запитувала себе – яким ЧУДОМ ми тоді, весною 2014-го, втримались і вистояли. Як країна, як нація, здатна чинити загарбнику ОРГАНІЗОВАНИЙ ОПІР. І відповідь мені бачиться тільки одна: у вирішальні моменти – починаючи від Майдану й жертви Небесної Сотні – ми щоразу виявлялися КРАЩИМИ, ніж Імперія Зла нас уявляла, коли планувала проти нас чергову “операцію”. І тому Кремль раз у раз, уже приготувавшись, було, завалити Україну “останнім ударом”, поціляв “у молоко”: всі їхні сценарії писано з розрахунку, що Україну населяє “бидло” – 1)темні, 2)захланні й 3)заздрісні “крєпостниє”. ТІЛЬКИ за цієї умови російські сценарії виявляються ефективними (і так було завжди і всюди!).
5 років тому Україна виграла свою першу битву, яка визначила дальший перебіг війни, – тому, що Небесна Сотня виставила перед нацією ту моральну планку, якої за 5 років не змогла збити вся інформмашина масового ширення “холерних вібріонів і кишкових паличок”. Зрозуміло, виграти битву – ще не значить виграти війну. Але це вже залежить від нас – від того, наскільки ми виявимося ГІДНИМИ СВОЇХ МЕРТВИХ. “Революція Гідності” має саме цей смисл.
Низький уклін вам, хлопці, – наші перші хоробрі, що відкрили Новий Український Мартиролог. Моліться за нас – нам дуже потрібна зараз ваша підтримка.