Легендарний комбат АТО: шкодую, що її не застрелив. Вона вказала на жінку, яка нас годувала. Російські війська понад 70 осіб розстріляли. Сусіди сусідів видавали

Командир 503 окремого батальйону морської піхоти Вадим Сухаревский згадав про свій перший бій та людей, які допомагали української армії, а після були вбиті терористами

Для себе початком війни він називає 13 квітня 2014 року – день першого бою з угрупованням Гіркіна під Слов’янськом.

«Під час першого обстрілу, коли задзвеніли кулі по броні – я посміхався. Згадав Ірак просто. А пацани прозріли. Я вже в триплексі побачив наступаючого противника, групу добре екіпірованих, озброєних чоловіків, які пересувалися тактично, двійками-трійками, стріляли з оптики, прицільно… Повертаюсь до кулеметника, який поруч стояв – і кажу: що дивишся? – А що робити? – Стріляй. – З якого? Два ж кулемета спереду на БТРі. Кажу: з обох », – розповів він.

Сухаревский зазначає, що відкривати вогонь було заборонено, по радіостанції кричали: “Не стріляти !!!”, але виконати цей наказ було складно під потужним прицільним вогнем противника.

Командир підкреслює, що пишається своєю ротою, з якою вони воювали по мирному штату, без мобілізованих. Середній вік по роті був 22 роки. Були хлопці по 18-19 років.

«У них все прекрасно було: і характер, і вміння, і бажання. Змушувати когось стріляти в супротивника? Для цих хлопців це було б щось неймовірне!», – зазначає він.

За його словами легендарної роту зробили оборона луганського аеропорту, штурмові дії і рейди під Луганськом. Ми складалися за 95 бригадою, роз’єднували “ДНР” і “ЛНР” між Антрацитом і Червоним Променем. За тиждень 7 населених пунктів звільнили. І практично без втрат, було лише четверо поранених.
«Два з цих населених пунктів, місто Лутугине і село Успенка – 120 тисяч чоловік – я тримав два тижні шістьма БТРами. Так, 42 людини на все. І при цьому ми ще брали полонених – майора РФ і ще чотирьох Сепар. Довелося і обов’язки місцевої влади виконувати – бо вони просто розбіглися. Разом з шахтарями ми водопостачання та електропостачання відновлювали… Нам навіть доводилося людей переконувати, що ми їх їсти не будемо», – згадує Сухаревский.

Він розповідає, що люди по початку після звільнення дійсно боялися навіть на вулицю вийти.

«Я тоді відразу в бункер в Будинку культури або в театрі спустився, посвітив ліхтариком, подивився – а їх там сотні стоять… Кажу: ВСУ, місто звільнене, можете виходити. Ніхто не вийшов. А через тиждень мами з немовлятами почали виходити. Годувати ж дітей треба – а нічим », – згадує комбат.

Тут допоміг магазин в центрі міста.

«Директор цього торгового комплексу десь відшукав мій телефон, подзвонив – і каже: робіть, що хочете, беріть, що хочете – про одне прошу: збережіть будівлю. Я йому відповів, що ніхто там нічого брати не буде, тільки продукти роздамо людям. Інші товари в цілковитій безпеці… Тоді ми три хлібопекарні запустили. Борошно з Щастя я замовляв, і свою їм віддавали. Сухпайком спочатку людям роздавали. Виходило не так багато, як було потрібно, але все ж…», – розповідає військовий.

Незабаром ставлення змінилося конкретно. «Коли нас потім поміняла 24 бригада, а ми пішли в рейд по роз’єднанню “ЛНР” і “ДНР”, багато людей з Лутугине дзвонили і просили повернутися, навіть президенту писати збиралися. А коли Лутугине знову захопили російські війська – понад 70 осіб розстріляли просто… Сусіди сусідів видавали», – каже Сухаревский.

Так, вирізали сім’ю, яка допомагала українським военнимво час оборони луганського аеропорту. Вони жили неподалік. Чоловік, дружина і двоє дітей. Майже рік вони вважалися зниклими без вісті. Поки їх не знайшли волонтери.

«З Червоної Поляни жінка мені дзвонила ще майже рік, поки там зв’язок була. Говорила весь час: “Знаю, що мене слухають – але мені все одно! Слава Україні! Хлопці, повертайтеся, тут нікого бити”…», – розповідає військовий.

А в Круглику жінку, яка з хлібом-сіллю і з українським прапором зустрічала українських бійців, просто у дворі розстріляли – коли йшла до хвіртки.

«А в першому будинку на цій же вулиці жила ще одна жінка. Її чоловік втік, а вона залишилася. Сама з карабіном на блокпостах сепарскіх стояла. Ми це точно знаємо. Є фотографії, все інше … Ми навіть заходили в її будинок, дивилися. Зброї не знайшли. Тільки два магазини з патронами. Забрали. Їй наказали бути під домашнім арештом. А потім вона вказала на жінку, яка нас годувала… Я шкодую, що я її не застрелив. Така можливість теж була», – каже Сухаревский.