На моїх очах вивезли тіла наших загиблих на двох ЗІЛах і затопили в Мисливському ставку,» – розповідає 51-річний Ігор з Ровеньків
Історії бійців з окупованих територій майже завжди сповнені драмою, по них можна знімати кіно, але за всі вражаючі перипетії сплачено чиєюсь кров’ю.
«Я бачив вечором, як росіяни “Градами” через кордон розстріляли Зеленопілля, наступного дня пішов подивитися, що там, чи не згорів мій сосновий ліс, а побачив згорілі танки танкового батальйону за селом з однієї вулиці і наших хлопців, які зносили тіла загиблих до старого сараю. Я сказав їм, щоб тікали звідти, бо невдовзі тут будуть козачки, а вони відповіли, що не знають, куди їм йти. Пізніше на моїх очах ті козачки вивезли тіла наших загиблих з сараю на двох ЗІЛах і затопили в Мисливському ставку,» – розповідає 51-річний Ігор з Ровеньків.
Він мав шляхетну мрію обсадити своє містечко біля кордону з Росією сосновими лісом, щоб не було буревіїв і фітонциди чистили брудне місцеве повітря. Він був директором Свердловського лісгоспу, висаджував дерева, писав вірші українською та щойно побудував власний будинок. Але Росія змусила цю людину дуже мирної, благородної професії взяти до рук зброю, аби відвоювати свій дім та сосновий ліс, який він роками дбайливо висаджував на Луганщині. А ще він припинив писати вірші з початком війни…
Ігор воював в Афганістані, потім служив в міліції, в карному розшуку, в сутичці зі злочинцями отримав серйозне поранення. Певний час у нього не працювала права рука, він був комісований за станом здоров’я і тоді його професією стало висаджування дерев і догляд за лісом. «У мене в степу виживало 70 відсотків саджанців! – розповідає морпіх. – До мене з Києва приїжджали і дивувалися, бо у них на Поліссі такий відсоток не приживався. А я намагався , коли висаджую, притіняти бур’яном…»
Коли почалася «руская вєcна», він не приховував своїх поглядів, ходив до виконкому і у своїх виступах відкрито засуджував заворушення та незрозумілі «референдуми», переконуючи, що до добра це не призведе.
Потім у його містечку з’явилися «кізяки», осетини, росіяни, Ігор їздив кілька разів до Києва з питаннями, що йому робити з лісгоспом, новою технікою, тракторами та пожежними машинам, які нещодавно отримав, але нічого конкретного йому не казали і радили все кидати та їхати звідти. Та Ігор не поспішав, бо наші війська продовжували наступ і чоловік сподівався, що 24 серпня все закінчиться: українська армія звільнить Луганщину і Донбас, але не так сталося.
Ще раніше він вивіз дружину і двох дітей на підконтрольну територію, але дружина дуже хотіла повернутися у власний дім та вмовила чоловіка забрати її. Коли вони їхали Дебальцевим і з’явився напис «Вас преветствует Новороссия!», Ігор глянув в дзеркало заднього бачення і помітив, як розширюються очі дружини. Пізніше вона скаже: «Я не впізнаю наш Донбас. Це не наш Донбас.» Вони зібрали речі, які змогли впхнути в машину, посадили дітей і вже всі разом поїхали з Ровеньків. Якийсь молодий козачок на блокпості в Антрациті на диво погодився з Ігорем, що звідти краще вивезти дітей.
Чоловіку запропонували роботу в лісгоспі центральної України, сім’я непогано влаштовалась, син ходив до школи, донечка в садочок, дружина знайшла роботу. Але Ігор все ніяк не міг спокійно дивитися новини про війну, казав, що все кипіло в середині. І він пішов на фронт.
Військовий розповідає, що, поки він залишався в Ровеньках, жоден з його підлеглих не пішов воювати за так звану ЛНР, бо все ж таки поважали і прислуховувалися до його думки, але коли поїхав звідти в вересні, дехто таки пішов. «Я пообіцяв їм, що повернуся на БТРі. Це мій Донбас! Я в нього більше вкладався, ніж вони! Я кожного року висаджував 300 гектарів соснового лісу в степу! Землю пахав і саджав. А вони телефонують і кажуть, що спалили мій ліс на в’їзді в Ровеньки, а я там 60 гектарів посадив… Розхвилювався я… Але обов’язково повернуся, хочу цього й іншого не розумію!»