Рівно за тиждень український народ прокинеться зовсім в іншій країні а все із-за … – Піонтковський
Уранці 22 липня проєвропейський антиімперський більшість українського народу, не виключено, прокинеться зовсім в іншій країні
Найзначнішою подією червневого саміту G20 була заява Володимира Путіна на його прес-конференції з російськими журналістами про те, що Україна фактично визнала: інцидент в Керченській протоці був провокацією з боку Києва, передає “Радіо Свобода”.
Цю фразу Путін виголосив приблизно опівдні за Осаці 29 червня. З тих пір пройшло більше півмісяця.
Ніякого спростування з боку Володимира Зеленського цього твердження, що змінює все в розумінні війни України та Росії і в ставленні до неї навколишнього світу, не було. Та й як воно могло прозвучати, якщо Путін просто школярськи повторив формулу самого Зеленського? Згадайте драматичну сцену «дебатів» на стадіоні, коли Зеленський звинуватив свого опонента Петра Порошенко: «Ви послали українських моряків на смерть заради того, щоб ввести воєнний стан і скасувати вибори». Путін повторив брехня Зеленського навіть в менш жорсткій формі, ніж сам Зеленський.
Більш того, Зеленський відверто виступив на стороні кремлівських агресорів в свій конфлікт з українським Міністерством закордонних справ з приводу захоплених українських моряків. Путін, не виключено, планує завершити цю суперечку слов’ян ефектним передвиборним ходом, повернувши моряків за день-два до виборів визнала провину України політикам, Медведчуку або Зеленському, – пише Андрій Піонтковський для Радіо Свобода.
«Повернення» Донбасу – контрольний постріл в голову України
Вся передвиборча кампанія Зеленського побудована на його позиціонуванні себе як кандидата «партії миру», яка бореться з якоюсь партією війни. Тим самим п’ять з половиною років героїчного опору української держави російської агресії оголошувалися війною, розв’язаної України. Ця кремлівська брехня впроваджується зараз в українську свідомість багатьма українськими (!) Телевізійними каналами, які контролюються або Віктором Медведчуком, або близькими йому за духом олігархами. Включаючи Ігоря Коломойського, який, за моїми відомостями, робить величезний вплив на Зеленського та його найближче оточення.
Українцям цілеспрямовано вселяються дві ідеї. Перша: всі попередні 5 років в Україні при владі залишалася кровожерна «партія війни», а зараз ви повинні голосувати за гуманну «партію миру». Друга: то, що відбувається в Україні, – це не агресія Росії проти України, а внутрішній конфлікт, який українці повинні вирішити між собою.
Цей дискурс – «альфа і омега» російської політичної пропаганди, ядро її інформаційної війни проти України, війни, в якій на сторону ворога перейшли захоплені їм українські ЗМІ. Жертві агресії нав’язується комплекс провини за який чиниться агресору опір. В останній своїй методичке для президента Коломойський додав ще один кремлівський тезу – про зацікавленість США в розпалюванні громадянської війни в Україні для обґрунтування своїх антикремлівських санкцій.
Торжествуюче «Україна визнала!» Путіна на G20 – це зачитаний їм акт капітуляції України в інформаційній війні з Росією. Свою інформаційну та психологічну перемогу Кремль поспішає конвертувати в повномасштабну політичну реванш – привести в Раду капітулянтського більшість. В Україні є капітулянтського прокремлівський меншість (може бути, до 20%), але йому ніколи не вдалося б прийти до влади без операції «Колективний Зеленський».
Інформація, яку ми отримуємо про людей, внесених командою Зеленського як в мажоритарні, так і в партійний списки, підтверджує, що вони не міфічні «слуги народу», але або слуги Коломойського та інших олігархів, або прямі кремлівські симпатиків. В результаті може реалізуватися, здавалося б, неймовірна математична комбінація – капітулянтського меншість населення України буде представлено в Раді більшістю депутатів. Це більшість створять невиразна партію невідомих «слуг» + відверто проросійська партія Медведчука-Бойко-Рабиновича.
Всі відверті капітулянти, які голосували в першому турі президентських виборів за Бойко (Медведчука), дисципліновано проголосували в другому турі за Зеленського. Але крім того, за нього голосували дуже багато патріотів України, які були незадоволені результатами попередньої влади в економічній політиці і в боротьбі з корупцією. Президентська більшість Зеленського склалося з двох частин: патріотичної і капитулянтской. Капітулянтська автоматично повернеться на виборах в Раду до Медведчука. Зеленському необхідно утримати принаймні до 21 липня зачаровану їм частину патріотичного електорату.
А отримавши більшість у Раді (і тим самим – важелі влади в парламентсько-президентській республіці), він зможе з цими людьми абсолютно не рахуватися. У чому гаряче переконують своїх кремлівських кураторів професійні українські холуї, що викликаються для биття на московські ток-шоу. Зеленський єдиний зі своєї команди, хто продовжує час від часу робити якісь патріотичні заяви. Йому до вечора 21 липня необхідно надсилати патріотам маркери: «Я свій!» Пам’ятайте, наприклад, його відповідь на загрозу Путіна надати паспорти всім українцям? Я навіть знаю, який саме кремлівський шахрай написав Зеленському той текст. Ця цинічна політтехнологія поки спрацьовує.
Уранці 22 липня проєвропейський антиімперський більшість українського народу, не виключено, прокинеться зовсім в іншій країні. В Україні, в якій всі гілки влади – пост президента, Рада, суди, преса – контролюються капітулянтським тріумвіратом Зеленський-Коломойський-Медведчук. Я знаю, з якими прокльонами обрушаться на мене зараз Свідки Володимира. Мені не звикати.
20 років тому в ході іншої виборчої кампанії я сказав: «Путінізм – це війна, це – інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація. Путінізм – це контрольний постріл в голову Росії ». До сих пір учасники російської сіслібовской клаки не можуть пробачити мені тих слів на адресу їхнього кумира. Українські «корисні ідіоти» прозріють, сподіваюся, значно швидше: нема за роки і десятиліття, а за тижні і місяці.
Нагадаю свою позицію по мінським угодами. Правду повторювати легко і приємно, і вона була висловлена мною відразу ж після укладення цих угод: «Практичним результатом мінських переговорів стало крихке перемир’я і фіксація нової, більш вигідної для Кремля лінії поділу сторін. Все інше з області ненаукової фантастики. Ілюзія відновлення територіальної цілісності України (без Криму, зрозуміло) – той гачок, на який після провалу свого амбіційного проекту Новоросії Путін намагається підвісити українське керівництво.
Кремлівської пастці можна протиставити тільки послідовну позицію України щодо Сходу України і Криму: це тимчасово окуповані агресором території, в України немає військових можливостей їх повернути, рано чи пізно вона їх поверне іншими засобами, але сьогодні повна відповідальність за те, що там відбувається, – політична, економічна, гуманітарна – лежить на окупаційних влад агресора.
Моральна і юридичний обов’язок української держави – облаштувати всіх своїх громадян, охочих покинути окуповані райони, і використовувати всі можливі дипломатичні засоби для звільнення захоплених українських громадян, в тому числі що знаходяться на території Росії. Гра ж в особливі статуси, в відновлення територіальної цілісності, в єдиний політичний простір – це все гра на Путіна.
Нікуди він зі Сходу України не піде. Дуже просте питання – кордон він віддасть? Ніколи. Своїх важливих професійних зелених чоловічків, і зграю Мотор, Гіві, і інших бабаїв прибере? Ні. Він захопив ці території і має намір заштовхнути їх як ракову пухлину в політичне тіло України для поширення хаосу на всю територію країни, блокування європейського вектора її розвитку … Стратегія Путіна – задушити Україну не обов’язково військовими, а по можливості економічними і політичними засобами, грою з нею в кішки-мишки, в уявну територіальну цілісність.
Українська армія не може перемагати в наступальних операціях багаторазово перевершує її в ресурсах (людських і матеріальних) російську армію. Після припинення вогню треба заявити про відмову України вирішувати проблему звільнення Донбасу та Криму військовим шляхом і націлити ВСУ на стратегічну оборону уздовж нових ліній розмежування з силами агресора. Це завдання цілком під силу української армії. І, навпаки, для Кремля спроби нового наступу, подальшого розширення окупованій території, подолання української оборони коштуватимуть дуже дорого. Як в масштабах людських втрат, неприйнятних для російського суспільства, так і в економічний збиток від різко посилилися в цьому випадку санкцій “.
Що можна до цього додати через чотири з половиною роки? Так, мабуть, тільки одне – кілька згаданих вище доведених до відчаю трактористів і шахтарів були «прибрані» російськими спецслужбами в результаті внутрішніх розборок. Як було зірвано Москві перший перемир’я через день після підписання угод – так само зривалися і десятки інших. Включаючи нещодавнє розведення військ в районі станиці Луганській. Для реального припинення вогню необхідна демілітаризована зона близько 100 кілометрів вглиб окупованої території, що контролюється міжнародними миротворцями.
Москві ж для дестабілізації політичного життя України і проштовхування свого плану знищення української держави через «відновлення його територіальної цілісності» потрібні постійна напруга на лінії поділу та нові втрати з обох сторін. Імперії не потрібен якийсь новий ласий шматочок території України. Їй потрібна вся Україна, знову стала Малоросією.
Путінська інтерпретація Мінських угод (без виконання Росією взятих на себе зобов’язань) посилено нав’язувалася Києву в 2015-2016 роках в тому числі і за участю лідерів Франції та Німеччини. До честі української дипломатії, вона відобразила цей натиск. При живому Путіна, при його необмеженій ресурсі озброєних до зубів важливих зелених чоловічків і соціальних покидьків, мобілізованих з Росії, «повернення» Донбасу – контрольний постріл в голову України (уявіть собі, що трапиться з Південною Кореєю – державою, набагато більш багатим, ніж Україна , – якщо вона погодиться на «повернення» Північної Кореї, при збереженні Ина, його багатомільйонної армії, необмеженої підтримки сусіднього Китаю). Єдиний засіб захисту української державності від цієї загрози – ізоляція, гігієнічний карантин.
Однак вся (вже доброзичливо почута в Москві) риторика Зеленського і його «балакучих голів» говорить зовсім про інші наміри. При всіх тактичних суперечностях в їх висловлюваннях виділяється одна домінуюча лінія, яка після 21 липня стане політикою опанували всіма інститутами влади сил. Це нав’язаний Кремлем наратив про внутріукраїнському конфлікті і необхідності його подолання. Це «повернення» в обійми України братських «ДНР» і «ЛНР» на путінських умовах (без будь-яких змін в сепаратистських республіках).
Український олігархат, що виріс на бандитських схемах з російськими колегами, втомився від конфлікту з путінською Росією. У цивілізованому європейському бізнесі йому нічого не світить. Але за повернення і прощення «гріхів» 2014 роки треба заплатити зрадою самій ідеї України. Якщо у кого-то ще залишилися сумніви з приводу тієї капитулянтской публіки, яку «слуги народу» приведуть 21 липня в Раду, почитайте інтерв’ю глави Офісу президента України Андрія Богдана.
Найважливішим показником уже багато в чому відбувся реваншу є масове повернення (відрядження) з Росії в Україну політиків і чиновників часів Януковича. Динаміку цього реваншу чуйно вловили в зовнішньому світі. Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво, і з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій при перших ознаках капітуляції української влади. Що, власне, вже й сталося з поверненням Росії в ПАРЄ.