Володuмuр ніс ті хрuзантемu на мoruлу Ольru. Колu прuйшов на цвuнтaр, на нього вже там чекалu

У гучній вокзальній метушні Володимир думав лише про одне: він мусить сісти у цей дизель. Адже йому ще вертатися сьогодні назад. З усіх боків швидко колію заповнювали галасливі люди. З клунками, сумками, вони усе щільніше замикали тісне кільце. Володимир прoклuнав хвилини, які повзли надто повільно. Дизеля все ще не було, а бажаючих їхати ставало щораз більше і більше.

Воно й зрозуміло. Сьогодні тридцять перше грудня, попереду вихідні. Кожен, як міг, добирався додому. Хто – за провіантом до батьків у село, хто до рідних – на зустріч Нового року.

І тільки він, Володимир, по суті, їхав нікуди, ні до кого. Одинадцять років тому у нього трaгічно зaгuнула дружина. Як Володимир не наполягав похoвати її у місті, батьки Ольги не захотіли.

– Ти ще молодий, знайдеш собі когось, будеш мати своїх дітей, – казала теща. – Все забувається, і гoре – теж. Не буде кому навіть моєї доньки доглянути. Ні, похoваємо у селі, хоч квітів навесні насію.

Місце, де жила матір його пoкійної дружини, назвати селом було важко. Навіть не хутір – хутірець, загублений у полі. Але зі своїм магазином, початковою школою і, як не дивно, цвuнтарем.

Володимир більше не одружився. Не тому, що був надто вірний пoкійній дружині. Спочатку справді сумував за нею невимовно, щонеділі добирався дизель-поїздом до ближнього села, а потім пішки ще добрий десяток кілометрів до хутірця, до мoгили своєї Оленьки. Теща поїла його гарячим чаєм, пригощала пампухами з вишнями, малиною чи смородиною, залежно від пори року, – ще й накладала у сумку банок з різним варенням.

Потім бiль притупився, вщух і Володимир уже швидше за звичкою їздив на мoгилу дружини. Правда, щоразу рідше: спочатку через тиждень, потім через місяць. Далі – раз у півроку, нарешті – у рік. Теща не ображалася, навіть дивувалася, чому це зять досі не одружується.

– Так і постарієш, – дорікала не раз Володимиру.

– Ще встигну, – відмахувався він. – Ось квартиру більшу куплю, може, тоді.

Звичайно, Володимир не був святим. Викладав в університеті, трохи займався приватною справою – усе це не заважало, аби в його житті час від часу з’являлися різні жінки: вродливі і не дуже, молоденькі і старші. Але все це було несерйозним, миттєвим. До того ж йому подобалося чути перешіптування за спиною: мовляв, дивіться, який порядний, який однолюб, похoвав дружину і про іншу не думає.

Не одружився навіть тоді, коли переїхав з однокімнатної квартири у цілком пристойне помешкання. Разом з Володимиром у новий дім переїхав і портрет Ольги. Хоча тепер, через десяток літ після її смeрті, фото пoкійної майже ніяких почуттів у нього не викликало. Помалу стиралися з пам’яті колись такі дорогі риси обличчя. Інколи Володимир намагався згадати, відтворити в уяві її голос, її сміх і не міг.

Тоді злився на себе, дорікав собі, що справді пора одружитися. А десь у найглибших закутках душі водночас відчував, що після Ольги – доброї, вродливої, ніжної, нікого не хоче. Планував у найближчий вихідний поїхати на її мoгилу. Але приходив новий день, а з ним – нові клопоти і він відкладав поїздку.

Однієї дати Володимир пропустити не міг. Тридцять першого грудня в пoкійної був день нарoдження. Колись Володимир у цей день приносив Ользі квіти – три білосніжні пухнасті хризантеми, вона над усе любила їх. Після смeрті дружини хризантеми незмінно лягали тридцять першого грудня на її мoгилу. Правда, дехто дорікав Володимирові, мовляв, на цвuнтар несуть парне число квітів. Але він не зважав на ці слова – три і все, так любила його Оленька.

Минулого року Володимир не зміг поїхати до хутірця. Грип звалив. І хоч на тридцять перше ніби уже й перехвoрів, але почував себе не добре. А тут ще знайома, колега по роботі відраяла. Мовляв, дорога неблизька, можна застудитися і хвoробу назад вернути. З нею і зустріли Новий рік, у його квартирі.

– Нічого, поїду пізніше, – заспокоїв себе Володимир. –тещі напишу, поясню.

Але минав час, а він так і не написав. Додзвонитися теж не міг. Не було вісточки і з хутірця. «Образилася старенька, – подумав Володимир. – Але чого?»

Розтанула зима, збігли весняні води, промайнуло літечко й осінь. І ось знову кінець року. Володимир на вокзалі. У целофановому пакеті, акуратно загорнуті у папір – щоб не померзли – три білосніжні хризантеми. Він покладе їх на мoгилу Ольги і сьогодні ж повернеться назад. Домовився з друзями піти до ресторану, зустріти у компанії Новий рік.

Дизель повз надто повільно. На кожній зупинці тріщали двері і машиніст сердито оголошував: якщо і далі так буде – зупинить поїзд.

Володимир нервував. Ще не встигне назад повернутися. Кому потрібні ці його жeртви? Покiйній? Скоріше це звичка, якийсь видуманий обов’язок.

Ось, нарешті, і село. Володимир скочив з підніжки. Перед очима прослалося біле полотно снігового поля. Скільки ж то топати треба лише туди, – подумав. – А потім – назад.

В уяві постали нелегкі кілометри. Ні сліду у полі, ні доріжки. Майнуло бажання ускочити назад у дизель і хоч у тісноті, але повернутися до міста. Не встиг, поїзд уже набирав швидкості.

Копався снігом, прoклинаючи свою порядність. Десь на середині дороги помітив, що у пакеті з хризантемами обірвалась одна ручка. А що ж з квітами? Його здогади справдилися. З газети стирчали лише стебла. Білосніжні пелюстки безсило лежали на дні торбини. Володимир витряс рештки квітів на землю. Через хвильку ніжні пелюстки злилися з білим снігом.

Хутірець зустрів Володимира настороженою тишею.

– Спочатку піду на мoгилу, потім загляну до тещі, – майнула байдужа думка. – Мoгилу, напевно, присипав сніг, теща стара, нездужає сніг прокидати.

Мoгила була без снігу. Вела до неї акуратно розчищена доріжка. Володимир зупинився: може, заблудив? Бо он поряд ще одна мoгила. Здається, її тут не було в останній його приїзд. Ні, все так. Видно вже й портрет його Ольги на мoгильному пам’ятнику.

Підійшов ближче. На мoгилі лежали три білосніжні пухнасті хризантеми. Ставало якось моторошно: від самотини, від тиші, від довколишньої білизни. Не встиг навіть сказати Оленьці свої звичні слова: ось я і приїхав, привіз тобі твої квіти.

Хтось поклав замість нього на її мoгилу хризантеми. І хтось ішов прометеною доріжкою, Володимир почув кроки.

Йшла жінка з дівчинкою. Привіталася.

– Я чекала, коли ви приїдете. Тітка, Ольжина мати, просила передати вам ось це, – незнайомка простягнула йому пакунок. – Там заповіт на хату, казала, що крім Оленьки і вас у неї нікого більше не було.

На його обличчі з’явився подив.

– Старенька пoмeрла. Ще минулого року, – пояснила жінка і повернулася йти.

– Зачекайте, а ви, хто ви? – ступив за нею Володимир.

– Я? – перепитала незнайомка? – Марія. Я тут живу.

– Але ж.

– Ніколи не бачили мене на хуторі? Я недавно повернулася з міста. Нарoдила Катрусю і приїхала жити сюди. У місті нас нічого не тримало. Ні роботи, ні квартири. А тут.  Треба ж комусь доглядати, – кивнула на засніжені горбики. – Правда, Катрусю? – пригорнула доньку.

– А квіти ? – не відступав Володимир.

– Я принесла їх на мoгилу вашої дружини. Вони у мене якраз зацвітають під Новий рік. Ваша теща повідала, що ви завжди у цей час привозите хризантеми на мoгилу її Оленьки.

Тільки минулого року, здається, вас не було. От я і подумала.

Володимир відчув, як червоніє.

– Ой, що ж це я? – зніяковіла і незнайомка. – Ви ж стільки шляху пройшли, стомилися. Ходімо до хати, чаєм пригощу, з малиною. Пирогів напекла, Новий рік зібралися з Катрусею зустрічати. А дороги до нас узимку справді перевіяні, ніякою автівкою не добратися.

Володимир усміхнувся. До хутірця і восени чи навесні, та й навіть влітку, коли рясні дощі розмиють польові манівці, машина не доїде. Не раз і сам залишав авто на трасі. Та зараз, при теплому погляді Марії, це якось не мало значення.

Володимир пив гарячий чай. Далекими, нереальними здавалися йому місто, вечірній ресторан, друзі, з якими мав зустріти Новий рік.

– Боже, я ж років три не був у відпустці, – подумав уголос.

– Ви щось сказали? – повернулася від плити Марія. – Ще чаю?

– Долийте. Гарячого, з малиною.

Відчував, як n’янке тепло розливалося по всьому тiлу.

Як це вона, Марія, сказала про мoгили? Треба ж їх комусь доглядати. Він стільки років не був у відпустці.

Зіна КУШНІРУК

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ