Львів’янка рік oплaкyвaлa сина -“aтoвця”, а потім отримала повідомлення: “Мамо, я жuвuй!” “0лeчкo, у вас під двeрuмa з суботи якийсь хлопець сидить…”

Ольга Погребняк – мати бійця, розповіла як чекала його і вірила, коли всі перестали вірити і чекати, передає Корупція.Інфо

Львів’янці Ользі Погребняк 46 років, самотужки підіймає двох синів: 22-річного Олексія та семирічного Микиту. Влітку 2014 року вона проводила на війну старшого.

Ну як проводила, він кілька разів казав, що хоче піти добровольцем, а одного разу мати прийшла додому з роботи і знайшла на столі записку від сина. Писав, що пішов на війну.

Через пару тижнів – перший дзвінок: “Мамо, я живий, все добре”.

“Розмови по телефону завжди були короткі, – пригадує пані Ольга. – Де служить не казав, говорив, що не годиться таке казати, тому що ця інформація може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в “Азові”

І ніби то все було добре настільки, наскільки може бути добре в матері, дитина якої на війні. Плакала, молилася, каменіючи від жаху дивилася новини. В новинах розповідали про Іловайський котел.

А в кінці серпня прийшла похоронка.

“25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили, що сина Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися”, – розповідає вона.

Потяглись довгі виснажливі дні і ночі, сповнені тугою, болем та ледь жевріючою надією. Материнське серце відмовлялося вірити, що сина нема.

“Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися “Фейсбуком”, відкрила свою сторінку, – розповідає Ольга. – Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже переживала, як він переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і буде у всьому допомагати мені”.

Через три місяці після звістки про смерть сина Ольга наважилася зайти в розділ “Неопізнані трупи” на сайті МВС – там у відкритому доступі викладені фотографії знівечених тіл солдатів.

“Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула “знайти”. Сказати, що це страшне видовище – нічого не сказати. У більшості випадків замість людей просто обвуглені головешки… Досі мурахи по шкірі як загадаю”, – каже вона.

Єдине полегшення – серед цих кошмарних світлин Олексія вона ніде не впізнала.

“МАМО, Я ЖИВИЙ”

В травні Ользі з невідомого номеру прийшла sms “Мамо, я живий”. Дуже хотілося плакати від радості, проте жінка розуміла, що це можуть бути шахраї, які повідомляють, що людина у полоні і потім тягнуть із жертви гроші.

“Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути “розводняк”, таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато. Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна, визначили лише, що з території Донбасу, і що швидше за все це шахраї, тому що мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти”, – пригадує Ольга.

І хоч в душі було гірко від розчарування, вона продовжила чекати сина додому. “Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина – за усіх хлопців, що воюють на сході”, – каже мати бійця.

П’ятого серпня, коли вже підходила річниця, як її сина оголосили загиблим, Ользі наснився кущ калини: яскравий, великий.

“І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?” – написала вона тоді на своїй сторінці в “Фейсбуці”.

Дев’ятого серпня Ольга присвятила синові вірш. “Синочку, рідний, я вірю що ти повернешся додому”.

І наступного дня він повернувся.

“Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював. Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: “Олечко, у вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить”. Я до себе, а там Олексій! Мені ноги підломилися…” – згадує Ольга.

Цей її допис на “Фейсбуці” зібрав шалену кількість перепостів та коментарів.

Виявилося, що Олексій весь цей час був у полоні, а те sms дійсно було від нього. Худий, із шрамами на голові і щоці, без кількох зубів та із ребрами, які вочевидь неправильно зрослися та дивно стирчали з під шкіри, він відмовлявся йти в лікарню, здригався від кожного різкого звуку, затуляючи голову руками, а ночами кричав уві сні. З ліжка майже не вставав.

Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.

“Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було того, що обидва вони вдома. Микита зараз такий важливий і гордий, що у нього повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього про що вони говорили, а він мені відповідає, що це чоловічі розмови”, – каже Ольга.

Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради, як вона сподівалася, не вийшло: Олексій, почувши що мати привела лікаря перевернув стіл, за яким сидів, вилаяв обох та надовго зачинився у себе в кімнаті.

ПРО ІЛОВАЙСЬК БРЕШУТЬ, ТАМ БУЛО ПЕКЛО. ЗВИНУВАЧУВАВ СЕБЕ, ЩО ВИЖИВ

Але одного дня хлопця, як то кажуть, прорвало. Коли оголосили офіційні дані про кількість загиблих під Іловайськом, він почав говорити, що все це брехня і там було справжнє пекло. Ольга сиділа за комп’ютером на кухні, було близько четвертої ранку, Олексій підійшов і запропонував “Мама, давай вип’ємо”.

“І тут з нього, як з рани, річкою полилося все те, що так довго сиділо. Він розповів мені про жахи, які пережив, про хлопців, які так і не повернулися додому. Про те, що він відчував, коли їх бомбили з “Градів” під Іловайськом, коли перед його очима все змішалося, коли він не розумів, де небо, а де земля, коли не знав куди бігти і що робити. Коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог, коли друг, з яким він розмовляв пару хвилин тому – мертвий, і у нього закінчилися сили тягнути його, коли почав звинувачувати себе за те, що вижив”, – згадує жінка. В якийсь момент вона просто зупинила сина, бо слухати було вже несила.

Врешті поговоривши про ті страшні часи, мати з сином почали обговорювати, скільки бійців так і залишилися на полі бою непохованими, потрапили у полон, говорили про те, що мають відчувати їхні рідні, які досі перебувають в невідомості.

“Мене переповнювало бажання підтримати всі жіночі серця, які також, як і я колись, не знають, що з їхніми синами і чоловіками. Мабуть, вони також повинні заявити про себе, щоб розділити свій біль, і у нас з’явиться можливість докопатися, що ж насправді сталося з їхніми рідними. Бажання допомогти підштовхнуло нас з Альошею створити загальний список тих, хто загинув або пропав безвісті”, – розповідає Ольга. Каже – ця справа потроху повернула Олексія до життя.

На пропозицією допомогти у зборі інформації відгукнулося дуже багато людей, вони присилали свої власні списки, хтось пропонував допомогти з обробкою даних, хтось – створити сайт, щоб опублікувати зібрані дані. Жінка каже, що довго не могла зважитися на публікацію списків, адже ними можуть скористатися шахраї. Врешті її переконав Олексій.

“Він сказав – потрібно, щоб хлопці там знали, що їх шукають і чекають вдома. Виявляється, Альоша думав, що я навчилася жити без нього, і що зовсім його не чекаю… Які жахливі думки приходять нашим синам в голову на війні!” – обурюється мати.

МАТИ, ДІТИ, НЕВІСТКА ТА КІТ

Після того як в Олексія з’явилося якесь діло, він почав більше спілкуватися, спокійніше спати, відновив документи, які було втрачено під час полону. Тільки в пансіонат на реабілітацію їхати відмовився, сказав, що це дуже дорого.

Ще більш хлопцю полегшало, коли до нього приїхала Олена. Ольга про дівчину нічого не знала.

“Альоша так мені нічого і не розповів, звідки Олена приїхала, просто сказавши, що вона йому дуже допомогла по дорозі додому, і що якщо б не вона, він може і не повернувся взагалі. Схоже, тепер у мене є дочка”, – каже жінка. Вона почала повертатися додому, де була вже готова зігріта вечеря, зроблені уроки в молодшого сина та спокійні очі у старшого.

В домі, де нещодавно жили самотня жінка з маленьким сином, тепер мешкає велика родина та ще й кіт Барсик, теж новий член сім’ї. Молоді небагатослівні, проте матері вистачає бачити сина та мріяти про онуків. Вона не ділиться фотографіями свого Альоші та не змінює скорботної свічки на аватарці – вже в пам’ять про інших хлопців, які не повернулися з війни.

Для багатьох українських Ольга стала символом надії, що й вони одного дня, повертаючись додому почують знайомим голосом “Привіт. Впізнаєш?”.

“Не помиляється материнське серце. Повірте, воно точніше за будь який прилад, його не обдуриш. Дорогі жінки, не здавайтеся, моліться, вірте своєму серцю, а не тому, що говорять оточуючі. Вірте і сподівайтеся, не дивлячись ні на що і всупереч усьому!” – радить вона.,

Фото до статті ілюстроване